НЕ БИТТЯ ВИЗНАЧАЄ СВІДОМІСТЬ

Вважається, що кожна дитина — маленьке диво й велике щастя для своїх батьків. Проте така оптимістична картинка, на жаль, не стовідсоткова. Цей відсоток у нашому суспільстві чим далі, тим більше має тенденцію до зниження. Аборти, яки­ми перериваються небажані вагітності; залишені у пологових будинках діти; немовлята у сміттєзбірниках; батьки — вбивці власних дітей; проблемні родини, в яких діти потерпають від експлуатації з боку батьків; пристойні сім'ї, в яких фізичне по­карання дитини є нормою життя, — все це насиль­ницькі способи позбутися або самої дитини, або небажаної для дорослих її поведінки.

Таке ставлення дає дитині уявлення: саме так, із застосуванням насильства слід домагатися ба­жаного й формує у неї переконання: насильство — найкращий спосіб протистояння тому, що тобі не подобається, що ти не можеш змінити, швидкий шлях досягнення бажаного.

А потім ми, дорослі, дивуємося: звідки в наших дітях беруться жорстокість, агресія, непоступли­вість, брехливість, безсовісність, бездушність. І, розпочинаючи боротьбу з негативними проява­ми поведінки, знову не знаходимо нічого кращого за фізичне та моральне насильство.

Доки насильство з боку люблячих батьків, а потім — і дбайливих пе­дагогів не викоріниться із суспільної моралі, суспільство вирощуватиме людей, перекона­них, що шлях розв'язання власних проблем з по­зиції грубої фізичної або витонченої моральної сили найефективніший та найдієвіший.

Висновки з порушеної проблеми склалися під впливом праць всесвітньо відомих письменників, філософів, педагогів, пси­хологів, які всім своїм життям відстоювали думку, що вільну та щасливу особистість можна вихо­вати лише ненасильницькими методами, тільки розумною й водночас сердечною любов'ю. Це Ю.Азаров, Ш.Амонашвілі, С. Гессен, І.Кон, О. Кононко, Я.Корчак, Г.Лендрет, А. Макаренко, Б. Ні-кітін, К. Прайор, К. Роджерс, В.Сухомлинський, Л.Толстой та інші видатні представники гуманістичного спрямування.

ДО ЧОГО ПРИЗВОДЯТЬ ФІЗИЧНІ ПОКАРАННЯ

Спро­буємо разом розібратися, чого ж може навчити дитину биттям.

По-перше, у дитини формується стійке пере­конання: насильство — найкращий та єдиний спо­сіб досягти бажаного та судження: коли я стану дорослим й у мене будуть власні діти, я теж їх битиму. А коли хтось із дітей, страждаючи від по­биття, і запевняє себе, що ніколи не каратиме власних дітей, то, ставши дорослим, рідко реалі­зує свої дитячі плани, а йде узвичаєним шляхом, прокладеним крізь століття його предками.

По-друге, складається неусвідомлене, а від того ще небезпечніше переконання — мене б'є людина, яка мене любить, тож і я, у свою чергу, маю право бити того, кого люблю. Це підсвідоме судження є мотивацією у дитячих бійках, а зго­дом може яскраво проявитися в дорослому віці у таких формах поведінки, як мазохізм — б'є мене, тобто любить; садизм — люблю, себто маю право бити; й садомазохізм — прийняття, схвалення та отримання задоволення від фізичного насильства у стосунках між людьми.

Крім того, биття може призвести до пробу­дження ранньої дитячої сексуальності—дитина, що відчула під час побиття оргазм, надалі провоку­ватиме батьків до акту екзекуції, щоб знову відчути сексуальне задоволення. Страшно, що отримання задоволення від жорстокості та болю, у майбутньо­му може стати для людини нормою життя.

По-третє, у дитини, яку фізично карають за якусь провину (за реальним або помилковим зви­нуваченням) значущі для неї люди — батьки, пе­дагоги — може виникнути агресія — мотивована деструктивна поведінка, яка суперечить нормам людського співіснування, завдає фізичної шкоди людям або стає причиною їхнього психологічного дискомфорту. Ця поведінка провокується нена­вистю до тих, хто викрив провину, та бажанням помститися, але так, щоб ніхто про це не дізнав­ся, щоб уникнути покарання. Або інша протилеж­ність — аутоагресія — агресія щодо себе, почуття провини, що призводить до алкоголізму та нарко­манії, а подекуди й до крайньої форми —суїциду. "Я поганий, бридкий, мене немає за що любити, я нікому не потрібний, життя не має сенсу," — так розмірковує людина, що зважилася накласти на себе руки.

ЧОМУ БАТЬКИ ВДАЮТЬСЯ ДО ФІЗИЧНИХ ПОКАРАНЬ?

Якби люблячі батьки знали про можливі наслід­ки своїх виховних зусиль, чи стали б вони фізично карати свою дитину? Здавалося б, відповідь оче­видна.

Проте, на жаль, навіть ті дорослі, які здога­дуються або напевно знають про сумні наслідки насильства, все ж вдаються до нього. Чому так буває?

Причини:

• стійке переконання, що так роблять УСІ, жод­на дитина, мовляв, не виросла без фізичного по­карання, нас у дитинстві били, але ж ми виросли нормальними людьми;
• відчуття власної неспроможності змінити по­ведінку дитини. У стані роздратування, розгуб­леності обирають найперше, що спадає на дум­ку — фізичне покарання дитини з благородною виховною метою;
• безкарність дорослого перед дитиною.

Потім, уже після того, як акт фізичного покаран­ня відбувся, батьківські роздуми з цього приво­ду можуть іти різними шляхами:

1. звинувачення — дитина, мовляв, сама винна у тому, що трапилося! Якби не робила поганого, не говорила б зайвого, я б нізащо її не бив. Хай поводиться добре, щоб не бути битою;
2. самообман — чим дужче покараєш (так, щоб запам'ятала), тим ймовірніше, що дитина та­кого більш ніколи не скоїть. І, справді, в деяких випадках подібна поведінка більше не повторю­ється, але не тому, що дитина усвідомила свою провину, а лише з побоювання бути покараною. Поведінка дитини у цьому разі не змінюється, вона отримує урок — погане слід робити так, щоб тебе не викрили;
3. самовиправдання — не утримався, в усьому винні нерви, намагатимуся, щоб таке більше не по­вторилося чи хоча б траплялося якнайрідше, і вис­новок: треба шукати інші шляхи впливу на дитину;
4. каяття — визнання провини перед дитиною та намагання вибачитися перед нею.

Буває, що каяття стає останньою краплею для остаточного прийняття батьками рішення "Більше ніколи не підніму руку на сина". Надалі відбувається величезна внутрішня робота дорослого над собою з метою знаходження та застосування інших — не­насильницьких — методів впливу на дитину.

Проте, якщо систематично виникає замкне­не коло: побив — покаявся — вибачився (не обов'язково на словах, показною ніжністю та пес­тощами, задобрюванням подарунками, дозволом робити те, за що нещодавно карали) — знову по­бив — є небезпека виростити з дитини асоціаль­ний елемент, злочинця, в окремих випадках на­віть — маніяка. За невизначеної батьківської позиції у малого збиваються соціальні орієн­тири, він не може зрозуміти, чого ж від нього вимагають батьки. Схвалюють і карають за ті самі вчинки. Цей шлях значно гірший за той, коли дорослий упевнений у справедливості фізичного покарання у виховних цілях і засто­совує його.

ПРО ЗЛИХ І ДОБРИХ ЧАРІВНИКІВ

Американський психолог Карен Прайєр у книзі "Не гарчіть на собаку" описує чотири негативні методи позбавлення від небажаної поведінки або, як вона їх називає, "злих чарівників", та чотири методи позитивного підкріплення поведінки -"добрих чарівників".

Розглянемо ці методи.

Злі чарівники

Метод 1 "Вбити звіра".

Ізолювати дитину. Це дуже дієвий метод, тому що поведінка ізолюється разом з дитиною. Прикладом негативного застосування цього методу можуть бути погрози батьків: "Йди з очей, тобі немає місця у моєму серці", "Погано поводитимешся — здам до ди­тячого садка". Зрозуміло, що при цьому дитина сприйматиме дошкільний заклад як покарання за провину.

Метод 2 "Покарання".

Його знають усі й за­стосовують найчастіше, хоча це ніколи не дає очікуваного результату, бо завжди відбувається після скоєного вчинку й виховує в дитині покір­ливість чи страх або агресію та непокору. Пока­рання не формує усвідомлення та розумін­ня неможливості поганої поведінки та не дає дитині розуміння, як же слід поводитися прийнятне й правильно.

Метод 3 "Негативне підкріплення".

Це будь-які небажані для дитини дії дорослого, яким вона могла б запобігти, змінивши власну поведінку. Від покарання цей метод відрізняється тим, що діє в момент скоєння вчинку, а не після нього, й може спонукати до зміни поведінки дитини у цей же момент.

Метод 4 "Згасання".

Небажаній поведінці на­дається можливість зникнути самій по собі. Най­частіше його застосовують щодо таких небажаних проявів, як ниття, бурмотіння, нав'язливі прохання, погрози на адресу дорослого з боку дитини. Якщо ці прояви не дратують батьків, не викликають ніякої реакції, вони згасають.

Проте важливо розібратися, чому дитина так поводиться. Вона ж може капризувати від втоми, голоду, дискомфорту.

"Виховати" по-справжньому вередливе дитя можуть батьки, які, дуже довго витримуючи ка­верзування дитини, раптом зриваються, пору­шуючи всяку виховну стратегію: "Та бери, ро­би, що хочеш, тільки відстань від мене зі своїм скиглінням", - поступаються вони. Батьки або не розуміють, або забувають, що будь-яке випадкове підкріплення — чи то добре, чи погане — сприяє закріпленню подібної пове­дінки у майбутньому житті.

Добрі чарівники

Метод 1 "Формування несумісної пове­дінки".

Залучення дитини до виконання дій, фі­зично несумісних з небажаною поведінкою. Цей метод корисний, коли йдеться про подолан­ня негативних емоційних станів: тривоги, смут­ку, самотності. Активні фізичні дії — танці, співи, будь-які інтенсивні рухи — несумісні з почуттям жалю до себе. І навпаки — подолати гіперактивність допомагають заняття, які по­требують посидючості (образотворча діяльність, настільні ігри, читання тощо).

Метод 2 "Поведінка за сигналом".

Поведінка може бути недоречною не сама по собі, а в певному контексті, тоді, як за інших обставин ця ж поведінка може бути своєчасною та слушною. Наприклад, в іграх, інсценівках або у спорті поведінка дитини може відповідати певній ролі. На­віть зовсім маленькі діти спроможні зро­зуміти це й не переносити ігрові форми у повсякденне життя.

Метод 3 "Запобігання негативним проявам поведінки".

Цей метод дуже корисний у випадках, коли батьки хотіли б, щоб дитина позбулася певного типу поведінки. У цьому разі варто підтримувати будь-які позитивні наміри, дії та досягнення дитини, а не дорікати, лаяти та карати за помилки.

Метод 4 "Зміна мотивації".

Усунення мотивації до небажаної поведінки — най­ефективніший метод. Наприклад, дитина зчинила скандал у магазині, мати намага­ється це припинити, застосовуючи силу. А причина "бунту" виявляється в тому, що дитина хоче їсти, і вигляд та запах великої кількості їжі є для неї надзвичайно сильними по­дразниками. Та й сама мама, втомлена і голод­на після роботи, теж роздратована. Розв'язати проблему можна, погодувавши дитину, перш ніж вирушити за покупками, та й самій матері щось попоїсти.

Зниження уваги до дитини, обмеження спілку­вання з нею або чогось іншого, в чому в неї є по­треба, що вона любить, відмова в улюбленій їжі, тобто намагання примусити дитину зазнавати дис­комфорту з єдиною метою — зробити покарання дієвішим — це аж ніяк не найкращі помічники.

На превеликий жаль, маємо констатувати: з "добрими чарівниками", багато хто з батьків не знайомий. Сумно те, що, навіть і здогадуючись про їх існування, дорослі не вважають за потрібне звертатися до них. А чи варто мудрувати? Існує ж старий, дідівський метод "навчання" — фізич­не покарання. Це ж простіше, ніж терпляче, до­кладаючи зусиль, виправляти поведінку дитини, часто спровоковану батьківськими ж помилками. Життя — це постійний вибір, як вчинити: гуман­но, по-людськи, чи агресивно, по-звірячому. Саме від батьків залежить, яке підґрунтя цього вибору буде закладено, щоб дитина, а потім до­росла людина робила його самостійно все своє подальше життя.

НЕ ПРОВИНА, А БІДА

Якби люблячі батьки, перш ніж ударити дити­ну, замислилися над тим, що злочинці теж ро­дом з дитинства й що фізичне насильство може призвести до формування у ріднесенького чада злочинних схильностей: агресивності, мстивості, брехливості, зухвалості, замкненості... Саме про це чимало написано в підручниках з кримінальної психології, та й психологи дійшли висновку: всі злочинці у дитинстві зазнавали насильства.

Отже, дорослому, який замахнувся на сина чи доньку, варто поміркувати: чого я хочу домогти­ся? Змінити небажану поведінку дитини або про­демонструвати "хто в домі хазяїн" та відігратися на ній за непокору або прояв власної думки, ба­жання відстояти власні цінності? Якщо мета — боротьба з непокорою, то це нічого спільного з вихованням не матиме, а буде лише відсто­юванням свого домінантного становища, що лягає на совість дорослого, бо тим самим він дає дитині яскравий приклад торжества на­сильства. І не має значення, про що йдеться, — про грубу фізичну силу чи витончене моральне покарання.

Якщо ж з позиції розумних дорослих подивитися на вчин­ки дітей не як на провину, а як на їхню БІДУ, яка сталася вна­слідок незнання малими соці­альних норм та правил, або не­виконання в силу неправильно сформованих дорослими ж пе­реконань, то стає очевидним: слід шукати інші — ненасиль­ницькі                  методи виховання дітей, і змінюватися треба на­самперед їм самим — батькам і вихователям.

Дехто вважає, що краще дати стусана за погану пове­дінку, ніж вдаватися до витон­ченого морального насильства (позбавлення дитини батьківсь­кої любові, спілкування, уваги та піклування), бо іноді воно "б'є" болючіше, ніж фізичне покарання. Фізичні рани, мов­ляв, загояться, якщо злегка на­шльопати малого, а моральні залишаться у душі назавжди. Але це не так. Відмова від морально­го покарання аж ніяк не може бути виправдан­ням для покарання фізичного.

Фізичні покарання дітей у родинах — різні фор­ми морального насильства у системі освіти — ав­торитарні методи керівництва дорослими людьми на роботі — суспільна система покарання злочин­ців — це ланки одного ланцюга — прийнятих у сус­пільстві різних форм насильства над особистістю. Важливий крок до зміни цієї хибної, соціальне прийнятої закономірності — формування сус­пільної свідомості у напрямку утвердження гуманних тенденцій у взаєминах між людь­ми, зокрема гуманізації ставлення батьків до власних дітей. Діти не народжуються "злочинця­ми", а стають такими, якими їх виховують дорослі та соціальне оточення. І тут хто на що здатен...

Частина суспільства поступово починає усві­домлювати, що покарання насильством (фізичним та/або моральним) дуже рідко дає позитивний ефект, який ще й знижується при повторенні за­стосування сили. Проте, маємо з жалем конста­тувати: цей метод сьогодні ще широко застосо­вується в родинах, педагогічних колективах, на виробництві, у державі в цілому.

ПОТРІБНІ БАТЬКІВСЬКІ УНІВЕРСИТЕТИ

Любити дитину — зовсім не означає завжди й у всьому їй потурати та схвалювати всяку її поведінку. Небажану поведінку обов'язково треба коригувати і тут, без сумніву, необхідні й суворість, і вимогливість, і безкомпромісність. Не варто забувати, що, крім рук, якими можна побити дитину, Господь надав нам погляд, голос, міміку, жести, інтонацію, тембр, ритм, позу, мову тіла — ті інструменти виховання, які допоможуть обійтися без фізичного насильства.

Але тут може очікувати інша пастка. Усі ці інструменти без поваги та любові до малого мо­жуть стати більш витонченими засобами морального насиль­ства. Усі, здавалося б, найгуманніші методи впливу дорос­лого на дитину: роз'яснення, переконання, наведення пози­тивних прикладів без поваги до особистості дитини, прагнення її зрозуміти, безумовно прийня­ти та любити її, перетворюють­ся на нудні нотації, надокучливі втовкмачування, лицемірне мо­ралізування. Існує й інша край­ність — ігнорування дитини, по­збавлення любові, спілкування, батьківської турботи та уваги.

Життя показує: наслідки морального насильства іноді бувають страшніші за наслід­ки фізичного покарання у ви­ховних цілях.

Гуманних, психолого-педагогічно грамотних методів вихо­вання дітей, що ґрунтуються на батьківській любові (вимогливій й водночас доброзичливій), слід навчатися тим дорослим, які вважають, що без насильства не­можливо виховати справжню Людину. Ось тільки лишається відкритим питання: де цього навчати­ся? Адже у державній освітній системі не пе­редбачено батьківських університетів.

Особистісно орієнтована освіта, яка вже кіль­ка десятиліть декларується державною освітньою системою, на практиці пробуксовує, тому що пер­шочергове значення надається академічним знан­ням дітей, а у виховному аспекті тримається курс на виправлення хиб виховання, а не на формування суспільного світогляду як поваги до особистості людини незалежно від її віку.

Діти — не вроджені анархісти, і їм не потріб­на безмежна свобода, як вважають деякі до­рослі. Навпаки, щоб відчувати себе комфортно та захищено, дітям необхідні рамки та межі до­зволеного. Тому вони з готовністю підкоряються суспільним правилам та законам й бурхливо про­тестують проти необґрунтованих проявів насиль­ства з боку люблячих дорослих. Ймовірно, їхній незахаращеній буттям свідомості відкрито більше, ніж розуму битих дорослих: повага до особис­тості й насильство над нею — несумісні речі. Пам'ятаймо про це!

Шановні батьки!

В дошкільному навчальному закладі №269 працює консультативний пункт для батьків або осіб, які їх замінюють і дітей, які виховуються в умовах сім’ї.

Якщо Ваша дитина з якоїсь причини не відвідує дошкільний заклад і, як наслідок, не отримує обов’язкової дошкільної освіти, запрошуємо Вас і Ваших дітей до співпраці з нашими спеціалістами.

Вам нададуть необхідну інформацію з питань розвитку, виховання і навчання дітей. Також батьки матимуть можливість обстежити рівень розвитку дитини.

Консультування проводиться з групою батьків або індивідуально.

Детальнішу інформацію можна отримати за телефонами: 23-04-85, 067-56-040-93 або на сайті: anddnz269.dnepredu.com

Ласкаво просимо всіх в наш заклад дошкільної освіти!